Перші розвідки археологічних пам'яток Зарічненського району були здійснені польськими археологами в 20 - 30-х роках XX століття. З 50-х років століття активізувались археологічні дослідження Прип'ятського Полісся. Але найгрунтовніші дослідження були проведені під час роботи в 1984 - 1988 рр. Волинської археологічної експедиції . Завдяки пошуковій роботі археологів було виявлено на північній околиці села Кухітська Воля , на піщаному підвищенні лівого боку берега річки Веселуха - поселення бронзового віку ( виявлене В.К.Плясецьким у 1979 році ). Його площа становить 150 х 80 м, у видувах, зібрані уламки ліпних посудин зі шнуровим орнаментом і крем'яні відщепи.
За 1 км на схід від села, на піщаному підвищенні на лівому березі річкй| Веселуха виявлений - давній курган.Діаметр насипу 15м, висота -1,5 м.
Наш край відноситься до однієї з найдавніших заселенихтериторійУкраїни.Наприкінці раннього палеоліту ( 250-100 тис.років тому) настало; дніпровське зледеніння . Умови існування людини різко погіршились . Льодовик досяг території сучасного Львова. Теплолюбні рослини і тварини вимерли не витримавши холоду , але людина вистояла і пристосувалась до нових умов Поступово люди розселилися по всій території України теперішньої. У нашому краї теж виникли такі поселення . В період середнього палеоліту наступило нове - валдайське зледеніння. Зміна клімату сприяла перетворенню Поліської низовини на ландшафт подібний до лісотундри . Пізньопалеолітичні стоянки первісних людей виявлені на території нашого краю . Стоянки мезолітичної епохи добре дослідженні біля села Нобель Зарічненського району. Головним досягненням неоліту є розвиток землеробства і скотарства . У нашому краї знаходились великі мисливсько-рибальські угіддя і багаті запаси кременю.
Неолітичні пам'ятки у нашому краї вивчені ще недостатньо. Поселення лінійно - стрічкової кераміки виявлені в селі Іванчиці та Ноблі.
Поселення скіфського часу ( VII - V ст. до н.е.) відомі по всій території сучасної Рівненської області.
У VI - VIII ст. на території нашого краю проживали племена , які були спадкоємцями Зарубинецькоїта Черняхівської культур.
На завершальному етапі первісно-общинного ладу утворилися союзи племен У нашому краї (на основі літописних джерел )племена бужан та волинян утворили могутній дулібо - волинський союз племен.
У VII - VIII ст. відбувався процес перетворення союзів племен у феодальні князівства. А завершився цей процес утворенням державного об'єднання Київської Русі.
Після об'єднання в 1199 році Галицького і Волинського князівств Рівненщині ввійшла до єдиного Галицьке - Волинського князівства.
Під час нападу 1240 року монголе - татар населення краю не вистояло навали і потрапило під гніт орди. Галицьке - Волинське князівство ослаблене втрачає свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою.
В II половині ХІVст. між Литвою та Польщею за галицько - волинські землі тривала 30-річна боротьба. Щоб залучити на свій бік феодалів - українців литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею і селами Особливо виросли володіння магната Федора Острозького.
В 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване і Волинь стали частиною Великого князівства Литовського.
В 1569 році більша частина краю увійшла до Речі Посполитої згідно Люблінської унії. Феодальне - кріпосницький гніт посилюється релігійними! утисками після Берестейської унії 1596 року. Під час Національно - визвольної війни 1648-1657 років весь край був охоплений повстаннями селян проти панування польської шляхти. За Андрусівським перемир'ям 1667 року землі краю залишилися у складі Польщі. Після III поділу Польщі (1795р.) Волинь стала частиною Російської імперії. Після приєднання Правобережної України у Петербурзі підтримали польську шляхту і вона зберегла свої маєтки і посади.
Утиски, гноблення, скрутне економічне становище змушувало населення повставати, протестувати, тікати від своїх поміщиків у пошуках кращої долі.
По такій причині згідно легендам і з'явилось поселення Кухтинська Воля (теперішнє Кухітська Воля).
І версія легенди:
На території теперішнього села Кухче мав землеволодіння і селян - кріпаків жорстокий поміщик - пан Кухта. Залежних від його слова і волі кріпаків морив непосильною фізичною працею, безправ'ям, та повинностями. Знесиленні селяни не витримували важкого становища і тікали від експлуататора „світ за очі- „. Межи дрімучих лісів облюбували собі місцину, де і стали поселятися. З часом на цьому місці виросло ціле поселення, яке стало називатися Кухтинська Воля Кухтинська, бо втікли від пана Кухти, а Воля, бо отримали нарешті довгоочікувану свободу.
II версія легенди :
На території теперішнього села Кухче жив добрий пан Кухта. Він був милосердною людиною, тому час від часу обдаровував своїх селян - кріпаків „вольними грамотами" - звільняв кріпаків залежності від поміщика. Звільнені селяни за лісами облюбували собі рівну місцевість і заснували там поселення яке й назвалина честь свого поміщика - Кухтинська Воля, яке з часом перейменували на Кухітська Воля.
Насправді ж історики досліджуючи матеріали Пінського архіву знайшли відомості про те, що польські можновладці часто дарували привілеї та права на маєтки, помістя. Так мабуть і помістя Кухче подарували разом із навколишніми землями польському шляхтичеві на прізвище Кухта, як нагород) за добру службу. Пан Кухта не проживав постійно в Україні, а час від часу навідувався аби дізнатися, як ідуть справи в його маєтку. Під час таких наїздів пан давав можливість селянам придбати так звані „ відкупні" - грамоти, які
звільняли селян від будь - якої залежності від пана. Люди із цією « відкупною» мали можливість поселятися на відведених землях пана Кухти. Це спочатку невелике поселення переросло згодом у село, яке й назвали Кухтинська Воля, пізніше перейменували у Кухітська Воля.
Перша письмова згадка про село Кухітська Воля згідно даних Пінської архіву датована 1561 роком.(Зарічненський район входив до Пінського повіту Поліського воєводства, тому велика кількість документальних матеріалів сьогоднішнього часу знаходиться в архівах сусідньої Білорусі). Детальних даних по поселенню Кухітська Воля до цих пір не виявлено в жодному архіві.
Перша письмова згадка про село згідно обласного Рівненського архів датована 1789 роком.
Письмових відомостей про подальшу історію села від цього часу до Першої світової війни не збереглося. Про події, що відбувалися під час війни і після неї й; селі свідчать самі їх очевидці.
Село Кухітська Воля розташоване в мальовничому куточку нашої країни - н Поліссі і за адміністративним поділом належить до Зарічненського району Рівненської області, є центром однойменної Кухітсько-Вільської сільської ради. Неподалік від села протікає річка Веселуха. Село , до періоду осушен Поліських земель було оточене непрохідними болотами та лісами. Село складається з двох частин : Кух-Воля -1 та Кух - Воля - 2 ( її ще називають Новоселля, бо заселення відбулось дещо пізніше).
СЕЛО В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
Україна стала ареною жорстокого військового протистояння початку XX століття - Першої світової війни. Обидва блоки, що ворогували - Троїстий союз та Антанта - претендували на її територію , багатий людський потенціал та матеріальні ресурси. В роки Першої світової війни (1914 - 1918 рр.) і на території краю тривали кровопролитні бої. Близько 60 % працездатного населення було мобілізовано в армію. На потреби війська у місцевих селян реквізовувались коні, велика рогата худоба . Усе працездатне населення в обов'язковому порядку залучалось на окопні роботи. Поліський край став прифронтовою територією влітку 1916 року після прориву Брусилова, коли фронт стабілізувався по річці Стохід. На території села дислокувалися російські війська, знаходилися продуктові склади армії та сховища зброї. В 1919 році на території села велися бої II Поліського Повстанського полку проти німецьких інтервентів. На згадку про ці події в селі залишилось кладовище німецьких солдатів та російських воїнів, які загинули під час кровопролитної сутички тої війни , коли загін російських козаків напав на німців ,які потрапили на засідку .
Війна принесла Україні небачені людські втрати (загинуло понад 1,5 млн мирних жителів та військових, які билися по обидва боки фронту), зруйнувала економіку, посилила національне - визвольний та соціальний рухи.
Про Лютневу революцію чутки в село прийшли від солдатів - фронтовиків.УІ цей період жителі села опинилися у великій скруті. Не вистачало найнеобхіднішого - солі, борошна, взуття, одягу. Медичної допомоги майже не було, школи не працювали. Ще в кінці XIX ст. до села було прокладено вузькоколійну залізну дорогу сполученням Антонівка - Кухітська Воля, її використовували для вивезення лісоматеріалів. Під час війни по ній перевозили, як матеріальне забезпечення для армії так і військові формування. Під час Другої світової війни німці хотіли продовжити вузькоколійку до Любешова ( Волинська область) аби таким чином з'єднати ці населенні пункти. Ніхто достеменно незнає , що саме завадило здійснитися їх планам , але все закінчилося лише підготовчими роботами. Після війни колію до села було розібрано аби змінити її напрям до села Локниця, а пізніше і продовжити до Зарічного. А в селі на згадку про залізничну дорогу залишився земляний насип та залишки щебеню на так званому „ тупіку"- кінцевій зупинці поїздка, якого в народі до цих пір називають „кукушка".
ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ
У всі віки людської історії крім матеріальних потреб , люди мали потреби духовному вдосконаленні. Людина відчуває близькість Божої сутності, й хоча Святому Письмі написано : „ Бог живе не в рукотворних храмах, а в душ віруючих", - люди належним чином шанували , оберігали святині - православні храми.
Коли була побудована перша церква в селі достеменно не відомо. Знаходилась вона на місці теперішнього німецького цвинтаря . її було спалено в роки Першої світової війни. ВуйтКухітсько-Вільськоїгміни аби зашкодити будівництву на цьому ж місці нової церкви ( велася політика насильницького окатоличення українців наказав звести останки поховань солдатів ,які загинули під час Першої світової війни поблизутериторії села і перезаховати на місці ,де була раніше церква Місцеве населення було глибоковіруючими православними християнами і змінювати свою віру на котолицьку не захотіло. Тому і постало питання про спорудження хоча б тимчасового приміщення для церкви. З фанери, яка залишилася від воєнних бліндажів, які будувалися поблизу села в роки війни, було збудовано приміщення , яке і слугувало деякий час, як храм для проведення богослужінь.
Нова фанерна церква Святого Іллії в с. Кухітська Воля побудована в 1918 році на кошти прихожан. Приміщення було зроблене із фанери і за станом дуже вітхе При церкві нараховувалося 54 десятини 389 квадратних сажнів землі, котра давала в рік 690 злотих доходу.
Церковний архів заведений з 1891 року. На приході є 2 школи, де навчається 150 хлопчиків і 71 дівчинка. Настоятель церкви ,священик Василь Главінський родом із Волиської губернії, 1882року народження.Від казни отримував у рік 288 злотих. Псаломщик Борис Логанський, 1902року народження ,син священика, родом із Слуцького повіту Мінської губернії. До приходу належать села Кух.ВоляОстрівськ. Всього-352 двори, де проживає 2151 чоловік. З них євреїв - 77 чоловік католиків - 41 чоловік .
В 1925 році місцевий житель Ковальчук Гнат Кирилович повернувшись ш заробітків з США виділив земельну ділянку та частину грошей на будівництво нової церкви. В селі Біле було викуплено дерев'яне приміщення колишньої колгоспної клуні і перевезено, як будівельний матеріал для церкви. Так спільними зусиллями прихожан було збудовано церкву Святої ВеликомучениціПараскевії Під час війни богослужіння не відбувалися через відсутність священика. Після війни Священик з сусіднього села час від часу приїжджав проводити церковні служби. В 1967 році церкву було закрито, а все церковне майно було передано церкву сусіднього села Залізниця ( Волинська обл. Любешівський р-н), а сам приміщення церкви передано місцевій школі під спортивний зал. Через деякий час приміщення було звільнено і занедбано. Довгий час воно взагалі пустувало тому що його невикористовували вже ні в яких цілях. І лише в 1989 році жителі села зуміли дістати дозвіл на реставрацію і відкриття храму. Було відновлено церкву за кошти прихожан. В село було прислано Рівненською єпархіє Української православної церкви Московського патріархату( майже все населення
СЕЛО В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Революційні події 1917 - 1920 років мало захопили окраєнні території колишньої Російської імперії, до яких належали і Волинь та Полісся. Після поразки ЗУНР і підписання Ризького мирного договору 1921 року західні українці були відрізані від східних і опинилися відразу у складі трьох держав: Польщі, Чехословаччини, Румунії. Найбільша частка опинилася у Польщі, куди відійшли і Західна Волинь та Полісся. За польської окупації в селі діяла підпільна комуністична група. Сільськогосподарські райони Західної України були сировинним придатком польських земель та ринком збуту більш дорогих товарів. Найкращі українські землі передавались „осадникам,,- переселенцям з Польщі.
Польська шляхта забирала кращі землі собі виганяючи з них місцевих українських селян за межі села. Виселенці шукали незаймані землі, очищали окремі території і там селилися. Так навколо села почали виникати хутори.
З якого часу в селі появились поляки достеменно ніхто не знає. Однак свідки тих подій стверджують , що відразу після підписання Ризького мирно договору в 1921 році їх чисельність збільшилася.
З 1921 року Кухітська Воля стала гміною і увійшла до складу Пінського повіту Поліського воєводства Польщі. Польська влада перешкоджала розвиткові української освіти та культури. Офіційною вважалась лише польська мова, нею і проводились навчання в школах.
На початку села знаходився великий маєток польського пана Моздрова. Він займав високу посаду у Варшаві, а землі і садибу в Кухітській Волі, як більшість поляків отримав в нагороду за службу короні. Час від часу він наїзджав в село. На його землях працювали і поляки і українці - місцеві жителі. Навкруги .від маєтку поселялися й інші польські пани, одні з які прибували в село в пошуках кращого життя з Польщі, інші ж отримавши землі тут , як нагороду за службу. Всього в цій окрузі налічувалось близько 40 польських сімей. Неподалік від маєтку поляки спорудили і католицький костел, де проводили свої богослужіння. В цьому ж костьолі і знаходилась початкова польська початкова школа, в якій викладали польські вчителі. Поряд знаходилось польське кладовище. Землю для кладовища виділив польський пан Позняк Франко. Осінню 1942 року на запрошення „місцевих „ поляків з Любешова приїжджав ксьондз, який і висвятив той цвинтар.
В селі залишилися сліди ірригаційної системи , яку створив один з польськіх панів для зрошування своїх земель, так звана „Саджівка".
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
22 червня 1941 року розпочалася найкровопролитніша війна, яку історики назвали Велика Вітчизняна. Наступного дня вже було оголошено мобілізацію вікових категорій громадян. Але мобілізація відбувалася мляво. Були лише поодинокі випадки, коли мобілізовані з'являлися на збірний пункт. Більшість призваних без будь-якої військової підготовки зразу ж були кинуті в бої.
Основний контингент молоді залишився на окупованій території. Саме молодь, і стала резервом для поповнення рядів підпільників, партизанів, учасників національно - визвольного руху.
Щодо України Німеччина розробила стратегічний генеральний план „ Ост" Після загарбання українських земель їх було розділено на чотири зони:
1) рейхскомісаріат„ У країна „з центром у Рівному (сюди увійшло і наше село)
1) дистрикт „ Галичина" ;
2) Трансністрія;
3) прифронтова зона.
Німецькі окупанти в селі появилися вже в перші дні після нападу на СРСР - в кінці червня 1941 року. Окупаційна влада ввела натуральні податки населення, яке не мало можливості їх сплачувати. В самому селі не були, окупанти постійно, мабуть тому, що село було віддалене від великих населених пунктів та й густі ліси навколо села наводили страх на гітлерівців. Саме то вони сюди потикалися рідко. Німці наїжджали до нас з Любешова або Морочно і в більшості випадків з каральними експедиціями - розстрілювали комсомольців, комуністів , активістів села, та тих, кого підозрювали в допомозі партизанам. Щоб тримати село під контролем вони залишили в селі свою „адміністрацію'.'- старосту та поліцію.
Партизанський загін, що діяв в навколишніх лісах поблизу села, очолю А.Бринський .В цьому загоні партизанили і деякі місцеві жителі. Недалеко від села, в лісі розміщувався партизанський аеродром, на який час від час прилітали радянські літаки поставляючи боєприпаси . Зброю , харчі, одяг агітаційні листівки. Німецькі літаки час від часу бомбили територію, де за ї думкою він розташовувався.
На території села незважаючи на відсутність окупантів відбувалися сутички між партизанськими загонами та німецькими окупантами.
Старостою села при німецькій окупації був Гриценко Василь Гордійович (засуджений після війни радянською владою до 25 років ув'язнення за Весно 1942 року через райуправу на кожне село визначалася певна кількість юнаків і дівчат для відправки на роботу в Німеччину та Австрію, незалежно від сімейного та майнового стану. Місцеві жителі чинили опір вивезенню, тому окупанти посилювали репресії, закривали млини, забороняли продаж худоби, сільськогосподарської продукції. Частина примусово вивезених так і н повернулися до рідного села з далекої чужини.
Весною 1943 року загострилися бойові сутички між радянськими? партизанами і учасниками національно - визвольного руху Коли партизани відходили вглиб лісів або для виконання завдань переходили на інше місце в селівідразу появлялися воїни загонів ОУН - УПА , яких в народі називали просто , бандерівці ". Вони теж чинили розправи з тими хто допомагав партизанам, агітували до свої рядів та забирали у місцевих жителів продукти харчування.
Книга Пам'яті України закарбувала імена десятків партизан , які віддали життя в боротьбі з ненависним ворогом. З села всього загинуло 44 партизани серед яких - Агафія Марчук, Василь Макаревич. Німецькі окупанти вживали рішучих дій для придушення опору. В районі було спалено для остраху кілька сіл. Кухітська Воля уціліла мабуть лише через віддаленість та близьку присутність партизан. Адже за кілька кілометрів поблизу села Лобна Любешівського району дислокувався партизанський загін під командуванням І.Федорова.
Багато односельців з самого початку війни були мобілізовані до лав Червоної армії. Інші потрапили на фронт вже після того, як 3 березня 1944 року радянські війська звільнили Зарічне. До 10 липня 1944 року внаслідок успішно проведеної операції „Багратіон" війська 2-го Білоруського фронту звільнили повніє Зарічненський район від окупантів (с. Сенчиці, Дубчиці, НіговищіНрикладники, Омит...)
Після визволення від фашистів, зимою 1944 року, у селі Морочно б організований мобілізаційний пункт , до якого звозили з інших сіл ( в тому числі і з Кух - Волі) військовозобов'язаних і відправляли на війну.
Після звільнення поляки зазнали переслідувань, як з боку радянської влади так і з боку „бандерівців". Частина з них повернулися назад в Польщу, деякі польські сім'ї було звинувачено в антирадянській діяльності і вислано в Сибір. Костел теж було закрито в 1944 році. Деякий час там ще діяла польська школа яка теж згодом була закрита. На його території після війни розпочато облаштування сільської дільничної лікарні.
Землі і маєтки поляків, які проживали в селі до війни захопили і почали використовувати для місцевих потреб .
Всього згідно документів у Другій світовій війні брало участь більше 195 односельчан , з них 155 чоловік були нагороджені орденами та медалями Найбільше нагород мали Авдейчик Микола Пилипович, Шустер Григорій Остимчук Іван Андрійович, Брень Григорій Миколайович та Артисюк Григорі Прокопович.
Багато односельчан так і не повернулися з фронту до рідних домівок після перемоги. Частина з них загинула , а деякі ,як писалось в повідомленнях„без вісті пропали". На сільському кладовищі поховані радянські воїни Орлик та Демченко. Червоні слідопити місцевої школи зуміли розшукати родичів загиблих воїнів, і повідомили про місце поховання солдатів. Могили воїні постійно доглядають місцеві школярі і по даний час.
Багато односельців загинули перебуваючи в складі партизанських загонів'та загонів ОУН - УПА (у ті страшні часи було важко визначитися). Всього загинуло у війні понад 100 односельців. На їх честь в центрі села в кінці 50-років споруджено Обеліск Слави. На кам'яній брилі якого викарбувано імена воїнів, які не повернулися живими
Війна принесла великі втрати як для всієї держави так і для кожної родини.Багато потрібно було прикласти зусиль аби відбудувати зруйноване. Та і колгоспи в селі знову почали відновлювати лише в 1948 році. Як і до війні колективних господарств було утворено два один на Кухітській Волі-1 названий імені Сергія Кірова ,а другий на Кухітській Волі-2 , названий імені Тарас Шевченка. Відповідно і сільських рад в селі було дві - одна на Кухітській Волі-1 друга на Кух-Волі-2. В 1950 році було видано директиву про укрупнення колгоспів. На виконання даних вказівок вищого керівництва в 1952 році відбулося об'єднання і колгоспів в один ,і обох сільських рад в одну .На території Кухітської Волі -2 було утворено другу бригаду вже єдиного колгоспу, а центральну садибу перенесено в центр села, який знаходився на Кухітській Волі - 1 . Колгосп отримав назву імені С. Кірова ( в 1992 році перейменований на колгосп імені Л.Українки).завляки реформуванню сільського господарства, саме Укріплення матеріально - технічної бази, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, поліпшення якісного складу керівників колгоспу привело до того, що з невеликого бідного колективного . господарства згодом виростає величезне господарство . Після того ,як в 1958 році було ліквідовано МТС сільськогосподарська техніка поставлялася безпосередньо у колгосп. Поступово колгосп вже мав всю необхідну техніку. Ще на початку 50-х років розгорнулася широка кампанія - меліорація земель та осушення боліт. Навколо села були проведені меліоративні роботи внаслідок яких для сільського господарства були значно розширено площі земель. Незважаючи на всі труднощі, які виникали і колгосп і все село розвивалося, зміцнювалось, багатшало. Для переробки вирощено
сільськогосподарської продукції було збудовано консервний цех. З часом колгосп перейменовано у КСП - колективне сільськогосподарське підприємство ,а ще через деякий час - у СВК - сільськогосподарський виробничий кооператив Протягом існування вже єдиного колгоспу його почергово очолювали:
- Доронін
- Брень Іван Олександрович
- Ходневич Василь Іванович
- Шкода Іван
- Марчук Григорій Якимович
- Мінчук Григорій Володимирович
- Антосюк Юрій Іванович.
На 2007 рік у зв'язку з розпаюванням колгоспних земель господарство майже повністю занепало. Колгоспники отримали свої земельні частки в натурі і ведуть свої особисті господарства. Частина земель залишається не займаною .Консервний цех не працює, худобу розпродано, частину сільськогосподарської техніки забрали в рахунок боргів колгоспу, а частину - розпродали. На базі колишньої колгоспної пилорами створюється приватне підприємство.
СІЛЬСЬКА РАДА
Сільська рада - це є орган, який представляє не лише інтереси держави на місцях але й захищає права і свободи населення села. Функції сільської ради постійно змінювалися і змінюються. Від встановлення радянської влади на території села діяло дві сільських ради : одна була утворена на території частини села Кухітська Воля-1, а друга-на території іншої частини села Кухітська Воля - 2 Перша сільська рада була утворена в селі в 1940 році. Під час Другої світової війни на місці сільської ради окупанти створили старостат. Після звільнен сільську раду було відновлено. Дві сільських ради працювали в різн частинах села до 1952 року, коли їх було об'єднано в одну. Протягом час існування єдиної сільської ради ( з 1952 року по даний час 2008 року ) на посаді голови сільської ради перебували:
- Кулик Микола Лукашович
- Шиманський Володимир Максимович
- Надієвець Адам Мусійович
- Ошита Адам Іванович
- Кулик Микола Лукашович
- Веремчук Денис Іванович
- Мініч Василь Миколайович
- Макаревич Петро Васильович
- Антосюк Юрій Іванович
- Шевчук Василь Олексійович
- Брень Петро Леонідович.
До Кухітсько-Вільської сільської ради на сьогоднішній день входять села КухітськаВоля-1 та Кухітська Воля - 2 , село Острівськ, село Ждань, та 13 хуторів ( Кутні, Загір'я, Волугове, Павліново, Кичач, Лепське, Стрімське, , Калашівк Порослі, Климів Ріг, Любки, Бірки, Христі). За чисельністю населення сільська рада одна з найбільших у Зарічненському районі, її територію розбито на 18 округів. Кожен сільський округ у органах місцевого самоврядування представляє сільський депутат. Сільська рада за всю історію існування входила до Дубровицького району, Морочненського району . Володимирецького району, а 1946 року - Зарічненського району.
